План роботи
з предмета
українська мова та література
зі здобувачами
освіти
на період карантину
з 11.01.2021 по 24.01.2021
13 січня 2021
Група Гз 18 1/9 Українська
література
Тема. Ліна Костенко. Особливості
стилю письменниці. «Страшні слова…», «Хай
буде легко…»
1. Опрацювати
https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html
За підручником ст.209-214 прочитати
Вивчити поезію напам’ять (на вибір)
Цікаві факти про Ліну Костенко
АНАЛІЗ
ТВОРЧОСТІ ЛІНИ КОСТЕНКО
Особливості індивідуального стилю Ліни
Костенко
Страшні слова, коли вони мовчать
|
|
Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі. |
Коментар
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: філософська.
Провідні мотиви: значення слова в житті людини, сутність
поетичного мистецтва.
Віршовий розмір: ямб.
Літературознавці про твір.
Велика відповідальність митця перед людьми
за свої слова, за свої творіння, адже до нього прислухаються, йому вірять. Як
важливо сказати щось своє, неповторне, вагоме, яке б зачепило душу людини,
підтримало її, розрадило. Ліна Костенко переконана: якщо ти справжній поет, то
твоя поезія має бути «завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».
Хай буде велика праця душі, муки творчості, аби знайти оте єдине, неповторне
слово, яке залишиться в п Вірш «Страшні слова, коли вони мовчать…» (1980)
(звернімо увагу — саме цим
твором завершується збірка «Неповторність»). Авторка звіряється: слова — ніби
живі згустки, що ввібрали у себе радощі й болі мільярдів людей, які їх
промовляли. Чутлива душа поета все це вловлює, тому з побожним страхом ставиться
до слова. Тим паче коли усвідомлює своє надскладне завдання: сказане мільярди
разів слово треба вимовити, як уперше, треба сказати так, як до тебе ніхто й
ніколи не говорив. Лише тоді це буде справжня поезія — «завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі»ам'яті й у серцях людей.
Вірш «Українське альфреско» (1989)
|
|
Над шляхом, при долині, біля старого
граба, де біла-біла хатка стоїть на самоті, живе там дід та баба, і курочка
в них ряба, вона, мабуть, несе їм яєчка золоті. Там повен двір любистку, цвітуть такі
жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів. Хитаються патлашки уздовж всії стежини, і стомлений лелека спускається на хлів. Чиєсь дитя приходить, беруть його на
руки. А потім довго-довго на призьбі ще
сидять. Я знаю, дід та баба - це
коли є онуки, а в них сусідські діти шовковицю
їдять. Дорога і дорога лежить за гарбузами. І хтось до когось їде тим
шляхом золотим. Остання в світі казка сидить під
образами. Навшпиньки виглядають жоржини через тин |
Коментар
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: філософська.
Провідні мотиви: розрив живого
зв’язку між поколіннями, між селом і містом.
Віршовий розмір: ямб.
Літературознавці про
твір.
Альфреско — це фреска, виконана водяними
фарбами по сирій штукатурці, часто з ідилічним сюжетом. Ось і тут постає нібито
ідилія традиційного українського сільського світу. Щоб змалювати його, авторка
використовує відомі кожному українцеві з дитинства фольклорні образи-архетипи1
— шлях, долина, біла хатка, дід і баба, курочка ряба, лелека та інші.
Одначе поступово в цій лагідній, милій
картині вгадуємо страшну трагедію героїв, усієї нашої нації — розрив живого
зв’язку між поколіннями, між селом і містом. У діда й баби «сусідські діти
шовковицю їдять», свої ж діти й онуки не приїжджають, гордують, цураються.
Світ, у якому живуть старенькі, казково чарівний, світлий, затишний. Але нема
кому розказувати казку про курочку рябу, «остання в світі казка сидить під образами»
— з відходом господарів увесь цей дивосвіт, це осердя української душі зникне.
Трагізм ситуації підкреслює останнє
щемливе уособлення: «Навшпиньки виглядають жоржини через тин».
Хай буде легко. Дотиком пера…
|
|
Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Цей білий світ — березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам. Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. Хай буде гірко. Спогадом про Вас. Хай буде світло, спогадом предивним. Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами. |
Коментар
Вірш Ліни Костенко «Хай буде легко...» —
філософський етюд про пам'ять, про почуття, про відчуття життя, в якому
перемішалися чорне й біле, добро й зло. Людині потрібне інколи не лише солодке,
а й гірке, не лише світле, а й темне, щоб більше поцінувати те добре, світле,
що є.
«Я вранці
голос горлиці люблю»
|
|
Я вранці голос горлиці люблю. Скрипучі гальма першого трамваю я забуваю, зовсім забуваю. Я вранці голос горлиці люблю. Чи, може, це ввижається мені той несказанний камертон природи, де зорі ясні і де тихі води? — Я вранці голос горлиці люблю! Я скучила за дивним зойком слова. Мого народу гілочка тернова. Гарячий лоб до шибки притулю. Я вранці голос горлиці люблю... |
«Недумано, негадано»
|
|
Недумано, негадано забігла в глухомань, де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань. Де вечір пахне м'ятою, аж холодно джмелю. А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю! Ловлю твоє проміння крізь музику беріз. Люблю до оніміння, до стогону, до сліз. Без коньяку й шампана, і вже без вороття, — я п'яна, п'яна, п'яна на все своє життя! |
Коментар
Кохання — всепоглинаюче, всеохоплююче почуття. Вірш Ліни Костенко
«Недумано, негадано...» — освідчення в коханні. Почуття ліричної героїні такі
глибокі — «до стогону, до сліз», і хочеться ввібрати кожен промінець, що
випромінює коханий: «Ловлю твое проміння крізь музику беріз». Задушевність
змальованої картини підтримується романтичним пейзажем на початку твору, який
покладений на музику і став прекрасним романсом.
2.
Переглянути
https://www.youtube.com/watch?v=lLNXGU-Fbqw&t=37s
https://www.youtube.com/watch?v=FQwpJ73924o
https://www.youtube.com/watch?v=NuROxoySJck
https://www.youtube.com/watch?v=Z4659PjqT0Q
https://www.youtube.com/watch?v=6IUhu5i5RHA
3. Тести. Закріплення.
Код доступу 3551413
Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua
Група К 19 1/9 Українська
література
Тема. Валер’ян Підмогильний.
1. Опрацювати
https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html
ст. 85 – 96.
Прочитати роман «Місто». Скласти паспорт твору, характеристика образів
(письмово).
“Місто” Валер’яна Підмогильного у фокусі
нашої уваги! Модерний роман, твір актуальний і цікавий, проте розрахований на
уважного і наполегливого читача. На допомогу тобі структурований матеріал про
твір: аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ!
Літературний рід твору
“Місто”:
епос
Жанр твору “Місто”:
роман
Тематичний різновид жанру: урбаністичний,
соціально-психологічний, інтелектуальний роман (роман ідей).
Зауважте! «Місто»
вважається першим в українській літературі урбаністичним
романом, тобто романом, що детально висвітлює проблеми міського життя.
Письменник відтворює атмосферу тодішнього побуту, культурно-мистецького життя
Києва, передає неповторну ауру київських кав’ярень, кінотеатрів, базарів,
магазинів, зображає колоритні соціокультурні типи (крамарі, вчителі,
підприємці, літератори та ін.).
Інтелектуальний роман — твір, у якому
порушено філософські питання (сенсу життя, співвідношення матеріального та
духовного начал, життя й мистецтва тощо), глибокому аналізу піддано внутрішній
світ героїв, висвітлено суперечності між людьми з різними світоглядами.
Роман було завершено в 1927 р., уперше
опубліковано в Харкові 1928 р. Свій задум В. Підмогильний пояснив так:
«Написав «Місто», бо люблю місто і не
мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в
міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній».
Письменник прагнув створити модерний роман,
відійти від традиційної «селянської» проблематики української літератури, при
цьому спирався на досягнення європейської класичної літератури (у творчій
манері митця відчувається вплив Оноре де Бальзака, Стендаля, Гі де Мопассана,
Еміля Золя тощо).
Літературний напрям
роману “Місто”
модернізм
Тема роману “Місто”:
психологічна трансформація вихідця з
села в умовах міста, народження письменника.
Головна ідея роману
“Місто”:
утвердження думки про суперечливість
натури людини-творця, завойовника міста.
Особливості композиції
роману “Місто”
«Місто» має дві частини,
кожну з яких поділено на 14 розділів.
Зауважте! Твір має два
епіграфи. Перший — з Талмуда (канонічної книги євреїв, великого кодексу
релігійно-етичних та правових норм), Трактату Авот:
«Шість прикмет має людина: трьома
подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є; як
тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як
янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє».
Другий — із роману «Таїс» французького
письменника Анатоля Франса:
«Як можна бути вільним, Евкріте, коли
маєш тіло?».
Ці епіграфи є важливими для розуміння
змісту твору, адже однією з провідних ідей письменника є те, що людині
притаманне протистояння тілесного (тваринна сутність, статевий
потяг) та духовного начала (інтелектуальна сфера, сфера творчості).
Місце дії роману
“Місто”
КиївЧас дії роману “Місто”
1920-ті роки (час проведення політики
«українізації»)
Персонажі роману
“Місто”
·
Степан Радченко;
·
Надійка;
·
Левко;
·
Тамара Василівна, її чоловік Лука Гнідий та син Максим;
·
Зоська;
·
Рита;
·
Борис Задорожній;
·
Михайло Світозаров;
·
Вигорський та ін.
Характеристика
персонажів роману “Місто”
Степан Радченко
Степан Радченко — головний
персонаж роману, талановитий хлопець із села, який вирушає до Києва, щоб
вступити до господарського інституту.
Зовнішність парубка приваблива:
«На зріст він був
високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м’які волосинки,
неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі,
очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад,
як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів».
У романі показано величезні зміни в
характері та поглядах Степана. Якщо на початку роману ми бачимо дещо
закомплексованого сільського хлопчину з досить наївними, проте шляхетними
мріями про служіння народові, рідному селу, то наприкінці — дорослу людину, молодого
міського інтелектуала, письменника, який досить далеко відійшов від норм
традиційної моралі.
Образ Степана дуже складний та
суперечливий, показано його численні зовнішні та внутрішні метаморфози. Він,
адаптуючись до міста, засвоює нову систему цінностей, постійно змінює жінок.
Кожна нова жінка є втіленням певної душевної метаморфози героя.
Автор відверто показує як позитивні, так
і негативні риси Степана. До позитивних можна віднести його талановитість,
працьовитість, наполегливість, сумлінне ставлення до роботи та своїх
обов’язків. До негативних — надмірну самозакоханість, егоцентризм, кар’єризм,
заздрість до інших людей, зокрема й до друзів, готовність пожертвувати
близькими людьми заради власних цілей, неготовність до відповідальності в
особистому житті.
Героєві Підмогильного чимдалі більше
стає властивим незвичне для української літератури нехтування традиційними
моральними засадами. Наприклад, шкодуючи про рішення одружитися з Зоською,
Степан цинічно міркує:
«Отже, мусить розплачуватись не за гріх,
а за власну добрість! І його охопило люте бажання оженити себе силоміць, щоб
провчити себе надалі. Хай би знав другий раз, що жаліти інших — це карати
себе!»
Проте казати про повне моральне
виродження юнака теж не варто, адже він постійно вагається: приміром, після
самогубства Зоськи Степан відчуває сильне потрясіння й у нього навіть виникає
думка повернутися до рідного села. Він відчуває фальш та порожнечу міського
життя, його згубний вплив на себе, проте не може подолати його чари.
Надійка
Надійка — перше кохання
Степана Радченка. Це дівчина з його села, з якою він майже не спілкувався, коли
жив там, проте потоваришував під час шляху до Києва.
Надія була вродливою синьоокою дівчиною:
«Надійка здавалася йому
кращою від усіх жінок на пароплаві. Довгі рукава її сірої блузки були миліші
йому за голі руки інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на
видноті, а інші безсоромно давали на очі всі плечі й перші лінії грудей.
Черевики її були округлі й на помірних каблуках, і коліна не випинались раз у
раз із-під спідниці. В ній вабила його нештучність, рідна його душі».
За характером Надійка була лагідною,
покірною, простою. Згодом вона вийшла заміж і дуже змінилася, стала типовою
міщанкою.
Наприкінці роману ми бачимо її такою:
«Хлопець побачив на порозі жінку в
широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Це була вона, тільки
страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати.
Навіть голос її якось інакше бринів, — якось прикро, певно, погордо. Вона
злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом».
Левко
Левко — виходець із того ж села, що й
Степан, який раніше за нього поїхав навчатися в Київ.
«Студент-сільськогосподарник
з їхнього ж села… Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з
нього був би колись ідеальний панотець, а тепер — зразковий агроном. Сам з
діда-прадіда селюк, він чудово вмів би допомогти селянинові чи то казанню, чи
науковими порадами. Учився він дуже акуратно, ходив завсігди в чумарці й над
усе любив полювання».
Левка можна вважати позитивним
персонажем: його основними рисами є чуйність та доброзичливість.
Тамара Василівна
Тамара Василівна — жінка
середнього віку, господарка хати, в якій мешкав Степан, його коханка.
Зовнішність жінки описано побіжно, вона
була огрядною:
«Хлопець побачив жінку, одутлу й оспалу,
в синій, добре знайомій йому сукні, що тепер ледве стримувала повінь її
брезклого тіла».
Образ Тамари Василівни досить складний.
З одного боку, вона зраджує чоловіка та сина заради власної насолоди. З іншого,
її кохання до Степана можна витлумачити і як щось глибше, ніж розвага жінки,
яка старіє. З її розмов зі Степаном ми дізнаємося про трагічну історію її
життя, її вимушеного шлюбу, з'ясовуємо, що Степан був її єдиним коханням у
житті. Після прощання з ним вона втратила надію на щастя.
Лука Гнідий
Лука Гнідий — крамар,
рибник, чоловік Тамари Василівни.
«Чоловік у жилетці, з куцою борідкою і
сивиною в волоссі». «Крамар був трохи згорблений і тонкий у ногах. Він був
невисокий, але худі ноги його здавались довгими й негнучкими… Обличчя його було
в зморшках. Щось погноблене було в його очах».
Це негативний персонаж. Зокрема, він
знущався з жінки, жорстоко бив її, намагаючись довести до самогубства.
Максим
Максим — син Тамари Василівни, бухгалтер
у шкіртресті. Це неоднозначний персонаж. З одного боку, це людина оригінальна,
начитана; він виявляв прихильність до Степана:
«Цей юнак, мало що старший від Степана
літами, був лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь
глибоку сердечну усмішку»
Він був занадто прив’язаний до матері,
тому дуже образився на Радченка, коли дізнався про його нічні зустрічі з його
мамою. А в другій частині твору ми бачимо зовсім іншого Максима — пияка,
розпусника, циніка.
Зоська
Зоська — киянка, в яку закохався Степан.
Автор побіжно описує її мініатюрну
зовнішність:
«Мале на зріст — йому якраз під пахви,
худеньке, в плескуватому капелюшкові»; Її обличчя «було прикрашене
білявими кучерями з-під плескуватого капелюха.Воно було на диво жваве, кожен
порух душі на ньому зразу ж позначався…»
Вона видавалася Радченкові уособленням
усього міського:
«Саме міськість і вабила його в ній, бо
стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з
нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського
товариства, де його, певна річ, приймуть та вшанують».
За характером Зоська була не надто
серйозна, мрійлива, досить вередлива та примхлива, вона не мала чітких планів у
житті:
«Вона була вередлива, і
чудні, несвітські бажання її охоплювали. За один тільки вечір вона могла хотіти
політати аеропланом, постріляти з гармати, бути музикою, професором, будь-яким,
до речі, мореплавцем і чабаном».
Дівчина щиро покохала Степана, дуже
прив’язалася до нього, і коли він, шкодуючи про свою обіцянку одружитися з нею,
дуже грубо образив її, вона не витримала цього й отруїла себе.
Рита
Рита — балетна танцівниця, яка живе в
Харкові, в яку наприкінці роману закохується Степан Радченко.
Зовнішність вона мала дуже ефектну та
спокусливу:
«Та жінка мала
спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутній рамці гладенького
стриженого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало щось старовинне,
витончене й застигле, незмінно молоде, певне своєї краси й урочисте, як обличчя
давніх єгиптянок, що йшли з віялами за фараоном. Натомість очі її жили,
ворушились і сміялись за все обличчя,— великі облудні очі, що блищали в мороці,
як у кицьки. Одягнута була, скільки він роздивився, в темну оксамитову сукню,
що переходила вузькою смужкою через одне, геть оголене плече».
Рита була жартівливою та легковажною,
вона ставилася до кохання досить цинічно.
Борис Задорожній
Борис Задорожній — товариш
Степана, студент останнього курсу на відділі цукрової промисловості. Веселий і
здібний хлопець, який любив читати. Він підтримав письменницький талант
Радченка. Після закінчення інституту став працювати інструктором кооперативного
буряківництва на Київщині й сильно змінився:
«...не тільки одежею, а й поводженням та
тоном голосу, і той перший вигук, що зійшов йому на вуста в привітанні, був
тільки відгомоном студентських часів. А далі в мові його почувалась зверхність
людини ділової, що не звикла слів своїх марнувати й свідома ціни їх».
Він став меркантильною людиною, типовим
міщанином.
Михайло Світозаров
Михайло Світозаров — літературний
критик, якому Степан хотів показати своє перше оповідання.
«говорив плавко й дотепно, ефектно
наголошуючи слова, підкреслюючи речення, немов вставляв їх у блискучі рамки; в
міру спроможності він кидав слухачам влучне слівце, збуджував сміх, поправляв
тим часом пенсне і починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати
всіма мовами, літературні факти, півфакти й анекдоти, його обличчя виявляло
гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й
випростувався в такт м’яким акторським жестам».
Світозаров — досить негативний персонаж.
Спочатку, коли Степан був ще нікому не відомим початківцем, він виявив свою
зверхність та байдужість, а згодом, коли той уже здобув популярність, став
писати про нього схвальні рецензії — з міркувань літературної кон’юнктури.
Вигорський
Вигорський — поет, друг
Степана. Він був одним із перших поціновувачів таланту хлопця, в усьому його
підтримував. В численних розмовах зі Степаном Вигорський демонстрував свій
гострий розум та дотепність. В його вуста автор вкладає чимало цікавих
філософських міркувань. Прообразом цього героя вважають друга Підмогильного
Євгена Плужника.
2.
Переглянути
https://www.youtube.com/watch?v=w6iT1yNBBqI
https://www.youtube.com/watch?v=IK6vOCnq31s&t=14s
https://www.youtube.com/watch?v=skCmqkyYHlo
https://www.youtube.com/watch?v=t4jfQaH-298
3. Тести. Закріплення.
Код доступу 7890429
Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua
Відповіді надсилайте на
електронну адресу nata.shevtsova@ukr.net або
звертайтеся у приват через Viber .
Коментарі
Дописати коментар