План роботи
з предмета
українська мова та література
зі здобувачами
освіти
на період карантину
з 29.03.2021
12 квітня 2021
Група Е 19 1/9 Стилістика
Тема. Риторика як складова
стилістики.
Комунікативно – стилістичні функції
жестів і міміки
1. Опрацювати
Загальне поняття риторики
Риторика (красномовність), або ораторське
мистецтво – це наука про способи переконання і ефективні форми впливу на
аудиторію з врахуванням її особливостей. Вона виникла в стародавній Греції. Як
і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом,
творчістю, її величали "царицею всіх мистецтв".
У стародавній Греції риторика була вагомою
складовою частиною суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм
вважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську
Агамемнона, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор,
хоч він уже й не міг безпосередньо брати участі в битві.
Риторика - комплексна наука, тобто її місце - на
стику, пересіченні, причому багаторівневому) ряду наук (етики, філософії,
логіки, еристики, психології, лінгвістики, сценічної майстерності). Інакше
кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти,
які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої
переконуючої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись та взаємодіючи
з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі
тієї чи іншої науки. Таким чином, риторика - це не просто сума різних змістовних
компонентів, а наука, яка органічно інтегрує в собі необхідні знання.
Зв'язок риторики з іншими науками
Риторика і етика. Інтереси цих наук тісно переплітаються у самому
об'єкті дослідження - моралі (моральні закони), хоча для риторики, на відміну
від етики, не всі закони становлять однакову цінність: головним для неї є
золотий закон "не зашкодь іншому". Що стосується предмета
дослідження, то для риторичної етики таким є поведінка суб'єкта (різні її
види), у якій знаходять своє вираження ті чи інші моральні установки, а
риторика найбільший інтерес виявляє до такої сфери поведінки, як мовленнєва
поведінка, риторика вчинку, і, головним чином, до тих духовно-моральних умов,
які впливають на результативність останньої.
Риторика і філософія. Якщо виходити з розуміння риторики як
філософсько-дидактичної науки, то риторика у такому випадку є складовою
частиною філософії: філософія - наука, яка вивчає всезагальні закони розвитку
природи, суспільства, людини, а риторика становить собою науку про закони
ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності, знання яких дозволяє
людині розвинути системність мислення, мовлення й поведінки, що, своєю чергою,
є основою цілісного (не фрагментарного, уривчастого) бачення людиною
навколишнього світу.
Риторика і логіка. Ці науки, на наш погляд, знаходяться у
відносинах пересічення, і, володіючи спільним аспектом дослідження, у той же
час кожна з них становить собою відносно самостійну й незалежну галузь науки.
Зокрема, якщо предметом логіки є усе мислення в цілому (різні його види,
форми), закони мислення, то предмет риторики - вербальне мислення й ті закони,
котрі забезпечують ефективність даного виду мислення. Крім того, якщо в центрі
уваги логіки перебуває теорія доказу, то риторику цікавить процес аргументації
(не в теоретичному, а в прагматичному аспекті) і, перш за все, така функція
цього процесу, як переконання.
Риторика і психологія. Нам уявляється, що і ці науки перебувають у
відношенні пересічення: психологія вивчає почуттєво-емоційну сферу
життєдіяльності людини, сферу підсвідомого і закони, які нею управляють;
риторика виявляє інтерес лише до тієї чуттєво-емоційної сторони, яка активно
впливає на сферу вербального мислення і від управління якою значною мірою
залежить ефективність мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності.
Риторика і лінгвістика. На сьогодні ставлення до риторики з боку
вчених-лінгвістів далеко не однозначне: одні вважають риторику складовою
стилістики, інші - культури мовлення, треті - прагматики четверті - лінгвістики
тексту. Все це вимагає детальнішого розгляду відношення риторики до цілого ряду
лінгвістичних дисциплін.
Відповідно до нашої концепції, риторика не є
частиною якоїсь із вищеназваних наук, так само як і ці науки не можна відносити
до складових риторики. Між даними лінгвістичними науками і риторикою є,
безумовно, щось спільне, і в той же час кожна з них, у тому числі й риторика,
становить собою досить самостійну й відносно незалежну галузь наукового
дослідження.
Вважаємо, що спільне для усіх перерахованих наук
полягає як в об'єкті (мовленнєвій діяльності), так і в предметі дослідження
(тексті).
Однак своєрідність риторики виявляється,
по-перше, у тому, що в центрі уваги цієї науки знаходиться не лише
мисленнєво-мовленнєва діяльність, але й мисленнєво-мовленнєвий аспект, тобто риторику
цікавлять одночасно дві сторони мисленнєво-мовленнєвої діяльності, що
визначається самою специфікою риторики як науки про закони управління
мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, мета якої - переконання. По-друге, риторика
вивчає текст не на одному, а на різних етапах його існування (породження
тексту, текст як процес, текст як продукт).
Зауважимо, що для риторики особливий інтерес
становить такий вид тексту, як публічне мовлення, яке за своїми
характеристиками повинно бути правильним, ясним, точним, стислим, доцільним,
виразним. Оскільки названі мовленнєві якості є предметом дослідження різних
лінгвістичних наук, постільки взаємозв'язок риторики, культури мовлення,
прагматики, стилістики не викликає ніяких сумнівів, навіть більше того, ці
науки здатні, на наш погляд, бути джерелом розвитку одна одної (доповнювати,
збагачувати).
Завдання риторики, як ми вважаємо, полягає у
відборі й систематизації таких смислових компонентів з наведених вище
мовленнєвих характеристик, які дозволяють публічному мовленню повноцінно
здійснювати функцію переконання (ефективного впливу).
Риторика і сценічна майстерність. Публічне мовлення, яке проходить стадію
підготовки, виходить на наступний етап - виконання (виголошення), який є
своєрідним спектаклем. Тому риторика використовує ті компоненти сценічної
майстерності, які забезпечують якість подання публічного мовлення значною мірою
його успіх: роботу над вимовою (дикцією), голосом (темпом,
"польотністю"), мовленнєвим диханням; композиційне оформлення
мовлення, управління мімікою, жестами, позою, ходою; техніку входження в образ
тощо.
Отже, риторика є цілком самостійною наукою, яка передбачає свою систему законів і предмет
дослідження, а також чітку функціональну спрямованості., причому риторика не
тільки не заважає, а, навпаки, активно сприяє іншим наукам у розвиткові
інтелектуального, духовно-морального потенціалу людини.
Місце риторики: відношення до граматики та
стилістики
Риторика традиційно протиставляється поетиці,
граматиці та стилістиці. Вважається, що поетика і риторика відштовхуються від
різного емпіричного матеріалу текстів, а тому вони мають суттєві розбіжності.
Зводити риторику до якого-небудь приватного виду мови: ораторики, гомілетики,
наукової прози не можна, оскільки це теж різновиди художньої або розмовної мови.
Звідси можна визначити поетику як приватну риторику художньої мови, специфічною
особливістю якої є мінесис. Відношення риторики до граматики має абсолютно
інший характер. Принципом граматики є виділення і опис тих елементів мови, які
достатньо регулярно і за певними правилами відтворюються в різних за авторством
і аудиторію мовних умовах без урахування того, ким, коли, для кого, на яку тему
і яким чином було створено вислів. Граматика слугує для створення можливості
побудувати будь-який вислів, щоб він був адекватно сприйнятий носієм даної
мови, тобто зробити мовну дію . незалежно від його задуму та призначення. Це
властивість граматики як окремої категорії лінгвістики зазвичай обґрунтовується
тим, що кожний з тих, хто говорить, одночасно і слухає. Це припущення
лінгвістики є джерелом побудови таких її категорій, як: синхронія - діахронія,
мова людини - мова суспільства, норма - відхилення від норми. Для пояснення
своїх категорій лінгвісти вдаються до шифрування і дешифрування, коду і
повідомлень.
Риторика аналізує мовну дію, граматика
говорить про те, яким чином можна забезпечити доступність і однозначність слів
і виразів, складових мовного впливу.
Роль стилістики полягає у поєднанні риторичних
і граматичних уявлень про мову. Отож, виникає оформлений вислів як граматично,
так і стилістично. Існують риторична і поетична стилістики, з одного боку, і
лінгвістична - з другого. Види мовної стилістики становлять єдність, кожен її
вид здатен розглядати стиль мовної дії або стиль вислову з певної, самостійної
точки зору. Стилістика застосовує граматичний метод спостереження та опису
риторичного використання законів мови. Дана наука складає те, що поєднує і
розрізняє риторику та граматику. Співвідношення риторики, граматики та
стилістики заставляє ритора прагнути до досконалості і форми, і змісту мови, а
отже, ритор має досконало володіти граматикою і мовною стилістикою. Ритор, який
не володіє красномовством, не зможе правильно оформити свій виступ і донести
основну його тему до того, хто слухає.
Комунікативно-стилістичні функції жестів,
міміки
Усне мовлення являє собою явище і власне мовне
(фонетико-фонологічне, лексичне, фразеологічне, граматичне), і таке, що
доповнюється певними немовними реаліями. Для спілкування, за словами Н. Бабич,
«недостатньо оволодіти мовною системою, опанувати механізм інтонування
(мелодію, наголос, темп, паузи) — потрібно ще й набути вправності у
застосуванні позамовних засобів увиразнення, підсилення емоційності, до яких
належать, найперше, міміка і жест» .Жест — певний рух тіла, переважно руки,
який супроводжує мовлення людини або замінює його окремі фрагменти.
Жестикуляція кожного мовця має певні особливості (передусім виразність,
інтенсивність).
Слово «жест» використовують і з переносним значенням — для
позначення зумовленої певного метою, наміром поведінки людини: Начальник тюрми
Вуль дозволив приносити [в’язням] з дому передачі. Чим можна пояснити такий
благородний жест, ніхто не здогадувався (А. Хижняк).
Функціональну адекватну роль (порівняно з власне жестами)
виконує весь комплекс мімічних рухів, кожен з яких становить рух (рухи) м’язів
обличчя. Це також дуже частотний спосіб вираження фізичного і психічного стану
людини.
Своєрідним поєднанням міміки й жестів єп ан томім а —
поєднання жестових й мімічних рухів м’язів людського обличчя, рук, ніг, якими
виражається внутрішній стан людини, зорієнтований своєю особливою виразністю
на іншу особу (осіб); це також різновид театрального дійства.
Жести, мімічні й пантонімічні рухи належать до ко-
мунікативно-спілкувальних, але не словесних, не звукових, а кінетичних одиниць
(таких, що виявляються в особливих рухах людини).
Мовлення у проєднанні з жестами й мімікою виражає все, в
чому людина має потребу. Як і звук, слово, сполучення слів, ужиті з
комунікативною метою, так і кожен міміко-жестикуляційний (жестикуляційно-мімічний)
рух є стилістичною ознакою мовлення, бо доповнює його, уточнює, збагачує
зміст, який виражається словесними засобами. Мовленнєве використання засобів
міміки й жестів засвідчується і словесними описами: Тут люди розмовляють не
голосом, а жестами й порухом губ (Я. Баш); Сагайда рішучим жестом відкинув за
вухо свою розпалену чуприну (О. Гончар); Виголосив [оборонець] промову, правда,
суху, строго правничу і трохи вбогу змістом, але оживлену саме мімікою промовця
(І. Франко).
Міміко-жестикуляційні рухи даються людині майже без
спеціального навчання, природним шляхом значно більшою мірою, ніж це характерно
для початкового оволодіння мовою. Кожен мовець може послуговуватись цими
засобами свідомо, заздалегідь передбачаючи їх, моделюючи, змінюючи залежно від
комунікативної мети.
Нерідко мовці висловлюються, інформують, запитують чи
спонукають (наказують, просять, закликають) тільки певним жестом або мімічним
рухом. Наприклад, на знак згоди чи заперечення похитують головою. Деякі народи
(болгари та ін.), на відміну від українського, похитуванням голови з боку в бік
виражають ствердження, а згори вниз — заперечення; висування європейцями язика
означає щось близьке до Ні!, у китайців — погрозу, в Індії — гнів, у народу
майя (Мексика) — вияв мудрості. Прощаючись, українці, англійці махають долонею
від себе, неаполітанці ж тримають при цьому руку навпаки — долонею до себе.
Усне мовлення в усіх його стилях (художнє, розмовно-
побутове, конфесійне, наукове й особливо публіцистично- ораторське), пов’язане
із жестами, мімікою і пантомімою. Творячи писемне мовлення, мовці орієнтуються
на його усне відтворення з допомогою немовних засобів.
У жестах, мімічних і пантомімічних рухах своєрідно
виражаються розум, почуттєва сфера людини. Наприклад, вимовляючи кінцеву
частину фрази Не в свої сани не сідай, мовець доброзичливо або глузливо
посміхається і жестом піднятої догори руки і вказівним пальцем застерігає
інших від когось або від чогось.
Жест і міміка вкрай важливі для художньо-літературного
мовлення. Було б неприродно сприймати художню оповідь персонажів, які мають
застиглі обличчя, відсутні погляди і реагують на все емоційно нейтрально.
Культура письменника й читача виявляється, зокрема, в тому, як сприймає він
художнє слово, доповнене жестом, мімікою, словесно відтворює їх. Невер- бальні
елементи мовлення повинні бути вмотивовані функціональною метою твору,
узгоджуватись із змістом і тональністю тексту і відтворювати явища життя в усій
різнобічності, отже, й з охопленням найтонших виявів настрою людини, персонажа.
Наприклад, у реченні Ма- ланка сплеснула руками і, не розтуляючи їх, видивлялась
на його здивованими, повними обурення і жаху очима (М. Коцюбинський) жест,
мімічний рух персонажа разом із словами передають його почуттєвий стан.
Особливо багато важать міміка, жести й пантоміма для кіно.
Вони є важливим елементом авторського мистецтва, зорієнтованого на відтворення
усномовних ситуацій життя, розкриття на екрані (на сцені — в драматургії) і в
художньому тексті найголовнішого, найтипо- вішого в характері й поведінці
людини.
Міміку й жести як винятково своєрідні немовні засоби
спілкування поділяють на умовні й неумовні. До умовних мімічних і жестових
рухів належать знаки, які незрозумілі непосвяченим особам (наприклад,
спеціальні жести військових, певні елементи жестового мовлення членів
релігійних орденів тощо). Неумовні мімічні рухи, жести, які продукуються
стихійно, бувають вказівними, показувальними, підкреслювальними, суто
індивідуальними, такими, які не відтворюють чого-небудь неповторного в кожному
Я і здебільшого не виконують комунікативної функції. Це, зокрема, як вважає
лінгвіст світового рівня Л. Блум- філд, «незначні маніпуляції з предметами
(наприклад, звичка стискати що-небудь у руках)». На його думку, жестами
супроводжується будь-яке мовлення. За своєю сутністю, особливо ж інтенсивністю,
жести неоднакові в окремих мовців і значною мірою зумовлені традиціями певного
народу. Італійці жестикулюють сильніше, ніж народи, які розмовляють
англійською. В добу нинішньої цивілізації особи привілейованих верств населення,
освіченіші, вихованіші жестикулюють менше за інших.
Не слід використовувати міміко-жестикуляційні рухи надмірно
чи невмотивовано з погляду комунікативного, стилістичного. Наприклад, зайве
похитування вперед-назад, тупцювання, манера триматися за спинку стільця,
крутити в руках сторонні предмети, тривале хитання головою, звичка терти носа,
тримати себе за вухо тощо справляє на інших враження небажане.
2.Переглянути
https://www.youtube.com/watch?v=aJm2eD0SMMo
https://www.youtube.com/watch?v=3jKPazp0rF8
3. Тести. Закріплення.
Код доступу 4210158
Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua
Відповіді надсилайте на
електронну адресу nata.shevtsova@ukr.net або
звертайтеся у приват через Viber .
Коментарі
Дописати коментар