Викладач української мови та літератури

План роботи з української мови та літератури

зі здобувачами освіти

на період дистанційного навчання

2 травня 2022

Група К 20 1/9 українська література

Тема. «Зачарована Десна». Морально –етичні проблеми порушені в кіноповісті

1.Опрацювати матеріал

https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

ст.172 – 177

ІСТОРІЯ ЗАДУМУ, ПРОБЛЕМАТИКА, АВТОБІОГРАФІЧНІСТЬ ТВОРУ «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

За словами критика Л. Новиченка, «Зачарована Десна» — «найвидатніша в сучасній літературі розповідь про те, від яких духовно-поетичних «берегів» відчалюють народи — і разом із ними їхні художники — на переломі нової епохи, що вони беруть від свого історичного «дитинства» у майбутнє і що залишають у минулому».

Задум написати такий твір виник у Довженка ще в роки Другої світової війни. Автор обдумує твір досить довго, говорить про це в листах до рідних, у щоденнику, маючи намір видати таку книжку, яка б «принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя». 30 березня 1948 року письменник уже чітко заявляє про свій намір «написати докладно і абсолютно відверто, як труд цілого фактичного життя, з великими екскурсами в біографію, в дитинство, в родину, природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали смак, тонкість сприймання».

Проте «Зачарована Десна» з’явилася лише в 1955 році, за рік до його смерті.

Кіноповість «Зачарована Десна» — твір новаторський за художньою формою, за розв’язанням проблем: які основні фактори формування людської особистості, в чому духовне джерело справжнього таланту, яка роль праці в житті людини. Новаторським цей твір можна назвати ще й тому, що він висвітлює глибокі філософські категорії про шляхи народу й людини до щастя, прекрасне й потворне в житті, покликання, сутність людини, її можливості, добро і зло, життя і смерть.

«Зачарована Десна» — твір автобіографічний. Але не тільки «свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел» показав автор, а й переконливо довів, що дитинство — найщасливіша і водночас найвирішальніша пора в житті кожного. Те, якою зросте людина, залежить від багатьох факторів, які впливають на неї в перші роки життя, коли формуються її смаки, принципи та переконання. Отже, в «Зачарованій Десні» ми можемо прочитати не лише про дитячі роки Довженка, а й про дитинство тисяч селянських дітей, що зростали в радості навпіл із горем та печаллю.

Справедливості ради слід зазначити, що О. Довженко уникає виграшного композиційного прийому — показу свого малого героя в стосунках з однолітками, і зосереджується на внутрішньому світі хлопчика.

Оповідач у творі — сам письменник, який виступає у двох образах: як автор і як герой кіноповісті — маленький Сашко. Відповідно і розповідь має двоплановий характер. Перший план — це своєрідне поетичне відтворення світу в дитячій свідомості; другий — філософські роздуми зрілої людини-митця про смисл людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Саме в роздумах найбільше розкривається літературна особистість автора. Письменник прагне показати межу між добром і злом, красивим і потворним, велич духовних можливостей простої людини і тягар трагічних випробувань, що чомусь завжди випадає на її долю.

СЮЖЕТ, КОМПОЗИЦІЯ, ЖАНР ТВОРУ

Деякі дослідники зазначають, що в кіноповісті «Зачарована Десна» «чіткий сюжет відсутній», однак це не перешкоджає читати книжку з неослабною увагою.

У пошуках необхідної для форми втілення художнього задуму, кращої організації матеріалу О. Довженко звертався до випробуваних часом джерел — фольклору і класичної літератури. Саме від фольклору значною мірою йде звернення автора до так званого «нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій» (ретардація — штучне уповільнення дії для звернення уваги читача на дану подію, епізод, думку).

Композиція кіноповісті «Зачарована Десна» складна. Весь твір — це органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, відкритим світу поглядом малого Сашка. Умовно твір можна поділити на окремі новели («Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи» плюс ліричні та публіцистичні відступи), але це зруйнує цілісність твору. «Зачарована Десна» — немов суцільний плин думок, спогадів, що напливають одні на інші, це зображення умов, в яких формувався світогляд майбутнього митця. Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром твору — кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів. Однак знову ж таки зазначимо, що це не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору авторської сповіді. Сам О. Довженко як кіносценарист вважав, що «сценарій [а кіноповість «Зачарована Десна» є одночасно сценарієм до однойменного фільму] треба писати двома руками: в одній маленький тонкий пензель для виписування очей і вій, а в другій — великий пензель для широкого, розмашистого письма стокілометрових просторів, пристрастей, масових рухів».

ОБРАЗ ОПОВІДАЧА. ДЖЕРЕЛА СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ ПИСЬМЕННИКА, ЙОГО ТАЛАНТУ

Як ми знаємо, оповідач у кіноповісті — то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв. Так, хлопчик любить батька за працьовитість і красу, а зрілий письменник відзначає, що батько зневажав начальство і царя, любив гостре, влучне слово, розумів такт і шанобливість. На образі Сашка простежуються шляхи формування особистості письменника і його таланту. Одне з таких духовних джерел — це, безумовно, краса природи. Але найсильніший, на наш погляд, фактор — краса людської праці.

З дитинства Сашко був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Батько, мати, дід, односельці — хлібороби та косарі — багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й потребою душі. Хлопчик спостерігав також, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати, трудився й сам. Перші мозолі з’явилися на дитячих руках ще тоді, коли малий ходив у тютюні, мов у лісі. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди. Батько Сашка «скільки… землі впорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!»

Невтомною трудівницею була й мати, яка любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Дід Семен «пахнув. теплою землею і трохи млином», мав сухі натруджені руки, якими вмів ловити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла — косаря. Він «орудував косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю.» Тож недаремно в ранньому дитинстві для О. Довженка найкращою музикою була музика праці:

«Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика».

На все життя зберігає письменник почуття сорому за тих, хто в гарячу косовицю обирає собі поблизу місце відпочинку, вважає це нетактовним: «… мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди».

Маленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, що батькам жилося нелегко, та не міг пояснити причин. А ставши дорослим, із сумом згадував: «Було в минулому житті моїх батьків занадто багато неладу, плачу, темряви й жалю. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю». Він завжди помічав, що в очах у батька повно смутку через «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи». Та не дивлячись ні на що, уроки людяності й доброти хлопчик одержував саме від своїх рідних.

Від батька Сашко перейняв шанобливість до старших, працьовитих і чесних людей. Тому не хоче знімати шапки перед хитрим крамарем Масієм, не співчуває старцю Холоду, якого й батько не любив «за марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос». І навпаки, любив, як і батько, старця Кулика за талант до пісень.

Петро Довженко безкорисливо рятував людей від повені, і його син допомагав гребти так, що було «жарко од труда і весело».

Ніжності вчився Сашко у матері. Проводжаючи його з батьком та дідом на косовицю, вона зозулею «кувала розлуку».

А скільки мудрості й доброти було в дідові Семенові! Хлопцеві подобалося, як, показавши дорогу незнайомому подорожньому, дід хвилинку мовчав, а потім зітхав і казав: «Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров’я». Дід був прекрасним оповідачем. Своїми казками він просто заворожував онуків: «… ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидалися у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не повергались у сон у запашному сіні.» Видно, талант майстерно розповідати у О. Довженка спадковий. У прадіда Тараса «голос… був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро».

Малого Сашка від перших літ оточував неповторний світ народних вірувань, традицій і звичаїв. Особливо поетично змальовує Довженко обряд колядування.

« — Пустіть колядувати! — чую голос дівочий знадвору.

Я — зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице». Мати дозволяє і просить заколядувати Сашкові, бо колядки й щедрівки суворо персональні — кожному членові сім’ї, кожному станові (чи дівчині, чи молодиці, чи вдовиці, чи сиротині). І ось уже Сашко — не Сашко, а молодець, який ходить по торгу та продає свого старого коня, а кінь просить не продавати і згадати, як разом билися з ордою, виручали один одного. Тоді хлопець вирішує ніколи не продавати свого товариша — коня. А сивий митець зазначає: «Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну». Йдеться ж тут, звичайно, про вірність своєму народові і про все те, що дороге письменникові, як і оцей звичай колядувати людям на Новий рік.

Отже, філософськи осмислюючи дитячі роки, О. Довженко доходить висновку, що саме тут криються джерела становлення його як особистості, тут криниця його таланту митця. Наддеснянські хлібороби навчили його, ще малого, трудитися, поважати старших, розуміти і цінувати прекрасне, любити людей і свою землю, творити добро. Завдяки чарівній Десні і рідним людям він упродовж усього життя «не втрачав щастя бачити… зорі навіть у буденних калюжах на життєвих дорогах».

ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ ФОРМИ ТВОРУ

Кіноповість «Зачарована Десна» складається з об’єднаних між собою місцем дії і героями маленьких оповідань про дитинство хлопчика Сашка і публіцистичних та ліричних письменницьких відступів.

Значне місце тут відведене описам природи. Усі вони динамічні. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам Сашко — мрійник і фантазер, або хтось із його рідних чи знайомих. Птахи, тварини, зорі, трави — все говорить чи принаймні розуміє мову людей. «Справді, два деркачі, що почали перегукуватися в траві над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про їхню деркацьку долю». Або: «О! Вже кульгає… — кряче було стара качка своїм каченятам. — Киш у ситняк!»

Сашко живе разом з усім, що оточує його: «Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови».

Твір пройнятий народним гумором. Згадаймо, як хлопчик іде «шанувати великих людей», епізод з освяченням пасок або опис «собачого артиста» Пірата. Підсміюється, але дуже тактовно, автор і над релігійними переконаннями своїх односельців: «Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.

Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших».

Кіноповість «Зачарована Десна» відзначається всепроникаючим ліризмом. Це досягається широким вживанням народнопісенних зворотів, фольклорних образів-символів: «Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий», «Із стріх вода капле, із стріх вода капле…»

Форма звернення оповідача створює враження причетності до описуваного читача: «Але сідаймо ще раз у вербові човни, прошу вас. Візьмемо весла ясенові і вернімось на Десну…»

Твір багатий різноманітними художніми засобами.

Так, тютюн для Сашка цвів поповими ризами, кукурудза нагадувала стрункі тополі. Отця Кирила батько втяг, «як сома в свій ковчег до корів і овечок», кашель у дідових грудях клекотів, мов лава у вулкані. Як бачимо, порівняння увиразнюють зображені предмети і картини, роблять їх зримими і водночас розкривають оригінальність бачення героєм навколишнього світу. Вже в ранньому віці майбутній митець виявив у себе здатність порівнювати: «Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».

Не можна обійти увагою й специфічні довженківські гіперболи. Ось Сашко слухає колядки, в яких дівчата «. довго й повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ виспівують мені талан». Або бійка на сінокосі. До реальних подій уява хлопчика домальовує фантастичне: «Вже замахнувся дід на Самійла сокирою… Тоді я не витримував і затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами…»

Це очевидне перебільшення виправдане всім змістом твору, в центрі якого знаходиться Сашко з його фантастичним сприйняттям навколишнього світу.

Притаманний письменникові і такий прийом, як контрастне зображення подій і явищ. Пригадаємо, як одного дня в хаті Довженків народжується дитина і помирає прабабуся Марусина. Або монолог-міркування Сашка про приємне та неприємне, де так достовірно передано дитяче сприйняття світу. Зображені контрасти спонукають читача до філософських роздумів про сенс людського буття.

Слід відзначити реалізм автора в зображенні побутових деталей. Наприклад, описуючи буяння городини й саду, письменник зауважує, що в завжди напівголодних дітей, які поласують фруктами, «цілий день живіт як бубон». Реалістично описує він свою хату, схожу на «стареньку білу печерицю», тісну для великої сім’ї, картини монастирів у ній і особливо картину «страшного Божого суду», не забувши сказати, що «її мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своїм ворогам — бабі, дідові і батькові». Реалістичні і разом з тим трагічні описи смерті чотирьох Сашкових братів від епідемії, затоплення повінню села та багато інших сцен та епізодів.

У публіцистичному відступі письменник, розповідаючи про нелюдські злочини фашистів, ніби кидає світові глибоко хвилюючі й пристрасні слова: «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних». Це метафоричне висловлювання виростає до глибокого символу. За словами критика Ю. Барабаша, саме тут видно «злиття художника зі своїм народом, яке визначає глибоку народність його [О. Довженка] творчості».

ОБРАЗ ПРИРОДИ

На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки дитинства, яку він називає зачарованою. «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба».

Така поліфонічна картина незайманих багатств природи дивує і чарує читача, особливо сучасного. Письменник же не лише відтворює красу улюбленої річки та її берегів, а й утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності, показує благотворний вплив природи на людські розум і почуття, особливо дитячі.

Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, Сашко з літа в літо бачив, якими барвами вигравав город, і вбирав ті кольори й запахи у свою чутливу душу: «… огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!» Знав, яка рослина як пахне і який смак має квітка. Хлопчик любив усе в природі: «пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна».

Картинами неповторної природи наповнена вся кіноповість «Зачарована Десна». Це і описи повені, сіножаті з «фамільною вороною», і змалювання собак, коней, і полювання дядька Тихона, і ще безліч перлинок — міні-пейзажів на зразок: «Дивлюся у воду — місяць у воді сміється», «чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу» чи «хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання…»

2. Переглянути відео

https://www.youtube.com/watch?v=CPCPOlAgboA

https://www.youtube.com/watch?v=OxD1WN1vHqY

https://promovu.in.ua/zacharovana-desna/

3.Виконати тест

Код доступу 4160830

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

Група Гз 21 1/9 Стилістика

Тема. Стилістичні можливості морфології.

Стилістичні функції прикметників

1. Опрацювати

Морфологічні засоби стилістики

Стилістичні можливості морфологічної системи сучасної української літературної мови широкі й функціонально потужні. Більшість повнозначних слів представлена не однією формою, а кількома, навіть багатьма, і всі вони певною мірою стилістично неповторні, своєрідні. Кожна із змінюваних форм виконує певну комунікативну, отже, й стилістичну функцію.

Стилістичні функції мовних одиниць сконденсовані в таких мовних явищах:

— фонемно-звуковій матерії, сутності одиниць мови і мовлення;

— семантиці мовних форм;

— синтаксичному використанні всіх слів у структурі речення.

Добір морфологічних засобів мови (всіх її слів) з певною комунікативно-стилістичною метою визначається:

— належністю/неналежністю слова до певного стилю й жанру мови;

— формою вияву — усною чи писемною;

— семантикою слова, передусім позитивною чи негативною;

— морфологічними ознаками слова, його морфемною структурою, змінністю чи незмінністю, належністю слова до певної частини мови з властивими їй морфологічними (ширше — граматичними) категоріями, значеннями, способами і прийомами словозміни (чи її відсутності);

— емоційною нейтральністю чи певним емоційним забарвленням (відтінком поважливості, голубливості, пестливості, зменшеності, згрубілості тощо) слова.

Отже, стилістичні можливості, функції морфологічних одиниць мови знаходять свій вияв у морфологічних формах, категоріях, значеннях повнозначних змінюваних слів, обмежено й своєрідно також і в незмінюваних повнозначних словах. Таким словам властива найрізноманітніша семантика. Як відомо, не мають семантики (лексичного значення) слова службові і вигуки.

Прикметник: стилістичні можливості.

Прикметники — це різновид повнозначних слів, які виражають, називають ознаки, якості людей, тварин, речей, явищ. Найчастіше прикметники вико ристовуються у «звичайному» (базовому) ступені порів няння, виражаючи найстабільніші, усталені, водночас і розрізнювальні, індивідуальні властивості предметів. Своєрідною є також морфологічна сутність прикметників, їх закінчення в кожному відмінку, роді, в обох числах (однині і множині): веселий, весела, веселого, веселі. Від складних прикметників (яскраво-червоний, південно-східний, західноукраїнський, українсько-німецько-французький) форми вищого й найвищого ступенів утворюються тоді, коли основи складного прикметника належать до якісних прикметників (яскраво-червоніший, яскраво-найчервоніший);- ступені порівняння не утворюються від відносних чи присвійних прикметників: народногосподарський, загальнонародний, шестиповерховий, самодержавний. Форми самодіяльніший, найсамодіяльніший; зелено-біліший, білішо-зелений є напівнормативними і вживаються переважно в розмовно-побутовому мовленні. Зовсім неможливі ступені порівняння від тих складних прикметників, які утворилися від двох відносних: громадсько-політичний діяч, ранньовесняна городина. Основна стилістична вимога до таких прикметників полягає в тому, щоб використовувати їх вдумливо і з урахуванням мовленнєвих вимог стилю. Складні прикметники найактивніше побутують у книжних стилях мови. Помітною є стилістична своєрідність обох форм вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників: сильніший і більш сильний (форми вищого ступеня), найсильніший і найбільш сильний (форми найвищого ступеня). Прості однослівні (синтетичні) форми вищого й найвищого ступенів порівняння економніші, історично традиційні, давні, вони використовуються в усіх стилях мови, особливо в розмовно-побутовому і художньому: Стає для мене ширшим синій обрій (Т. Коломієць); Ольга була вища, ніж я пам’ятав. Вона стала наче старша (Ю. Смолич); Обніміте ж, брати мої, Наймен шого брата (Т. Шевченко). Натомість складені (двослівні, аналітичні) форми вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників хоча й побутують в усіх сти лях мови, все ж природніші для книжних стилів, особливо наукового й офіційно-ділового. Кожне висловлю вання в них має бути точним, тому синтетичні форми ступенів порівняння прикметників менш нейтральні, більш емоційні, ніж паралельні їм аналітичні форми, позначені відтінком книжності. У мовленні, зокрема радіо і телебачення, трапляються такі прикметникові утворення, як більш чорніший, більш зрозуміліший, у яких слово більш зайве, алогічне. Унаслідок зростання загальної мовленнєвої культури працівників усіх сфер розумової діяльності, особливо науковців, журналістів і творців художнього слова, частіше стали використовуватись: 1) прикметники з префіксами архі-, ультра-, гіпер-, над-: архісерйозний, ультрависокий, гіперзвуковий, надзвуковий (більше, ніж найвищий вияв ознаки); 2) слова із суфіксами -єн-, -енн-, -езн-, -анн- та ін.: до вершений, здоровенний, величезний, старанний, незрів нянний; 3) різноструктурні і різнофункціональні складні прикметники: радіофізичний, народнопоетичний, вищепідписаний, давньоверхньонімецька (мова), двадцятиповерховий. Це свідчить про зростання й ускладнення атрибутивного (означального) мислення мовців. Деякими особливими стилістичними якостями по значені повні й короткі прикметники. Майже всі прик метники в українській мові повні, кожному з них властиве певне закінчення: -ий, -а, -е, -і; -ій, -я, -є, -ї: голубий, го луба, голубе, голубого, голубі; синій, синя, синє, сині і т. ін. Повні прикметники з неоднаковою активністю ви користовуються в усіх стилях мови. Серед них найзвичнішими і найчастотнішими є стягнені форми повних прикметників — повністю нормативні і міжстильові. Крім них, у фольклорі, в розмовно-побуто вому мовленні і в деяких жанрах художніх текстів ши- роко вживаються й нестягнені форми прикметників: зелений —- зеленая — зеленеє — зеленії. Вживання нестягнених форм прикметників у сучасному літературному мовленні стилістично обмежене, якоюсь мірою відтворює собою певну українську мовленнєву ми нувшину, національно забарвлену й оригінальну, самобутню: Гори мої високії! Простіть високії, мені! Високії і голубії!) Короткими прикметниками є слова незмінні, кожне з яких має тільки одну форму. Це невелика кількість широковживаних лексем: годен, дрібен, зелен, красен, ладен, певен, славен та ін. У словниках короткі прикметники звичайно подаються разом з повними прикметниками. Короткі прикметники вживаються: — із синтаксично означальною функцією: За воріть ми зелен явір, там я буду на тебе ждати (Нар. твор чість); — із синтаксично предикативною функцією, коли акцентується певна означувана якість особи, предмета, явища: Там повен двір любистку... (М. Рильський); Стилістично вагомим, емоційно виразним, очевид ним є прикметниковий зворот — поєднання прикметника як синтаксично незалежного слова із син таксично залежним від нього словом чи сполученням слів: Під самою кручею застигло болото, повне пташи ного галасу (О. Копиленко). Отже, прикметники — це дуже важливий матеріал для стилістики мовлення. Вони часто використовуються як художні означення (метафори, епітети), які суттєво впливають на розум, на почуттєву сферу людини.

2.Переглянути

https://www.youtube.com/watch?v=J_LKCVerZic