План роботи
з предмета українська мова та
література
зі здобувачами освіти
на період дистанційного навчання
9 листопада 2022
Група Мк 21 1/9 українська література
Тема: Розвиток національного театру «Березіль» Леся
Курбаса.
Микола Куліш. Сатирична комедія «Мина Мазайло»
https://www.youtube.com/watch?v=PgPT93uQ80w
Розвиток національного театру та драматургії 1920-1930 рр. Театр у всі часи був для культурних
народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське
значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя,
наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного
життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає
найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в певний
час жило. Нам, глядачам початку XXI століття, навіть і на думку не спадає
задуматися над тим, який важкий, нерідко тернистий шлях пройшов український
професійний театр. На початку 20-х рр. XX ст. діяло 74 професійні театри,
численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо- селянські
театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У
Києві 1918 р. функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром
Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і
«Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 рр. у Галичині й на Буковині діяли
«Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. У 1919 р.
організувався Державний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі, у 1920 р.— у
Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 р. керований Лесем Курбасом
Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль», 1926 р. його перевели
до Харкова, тодішньої столиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі
національного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень,
перший місяць весни, ставши «за справжню весну українського театру». «Березіль»
власне був і театром, і мистецькою лабораторією, закладом, що проводив значну
культурно- громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії
(Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів,
акторів, драматургів, критиків, працівників театру.
Джерело:
https://ukrclassic.com.ua/katalog/teoriya-literaturi/2709-rozvitok-natsionalnogo-teatru-ta-dramaturgiji-1920-1930-rr
Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua
«Микола Куліш — талант світового
масштабу. Не буду шукати безперечних аналогій у класиці — між Шекспіром і
Шіллером або Мольєром чи Бомарше, але в сучасній йому радянській драматургії
він не мав собі рівних…» (Юрій Смолич).
Своєю подвижницькою працею,
ідейно високою літературною і театральною творчістю, прикладом особистого життя
Микола Куліш активно залучався до реалізації ідеї національного відродження
рідної землі.
Дізнаймося більше про розвиток
українського театру та про життєвий і творчий шлях Миколи Куліша.
У роки визвольних змагань українців театр стає
важливим чинником національно-культурного будівництва. На початку 20-х років
діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні та пересувні театри. У 1918
році в Києві функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром
Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і
«Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 роках у Галичині й Буковині діяли
«Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. 1919 року
відкрили Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, 1920 року —
Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці (керівник Гнат
Юра). 1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр,
перейменований на «Березіль», став також і мистецькою лабораторією, і проводив
культурно-громадську роботу. 1926 року «Березіль» перевели до Харкова.
Професійний театр розвивався у двох напрямах. Режисер
Гнат Юра, спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру,
схилявся до реалістично-психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру
переважали п'єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого,
Старицького, Винниченка).
Натомість режисер Лесь Курбас постійно
експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми
до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного
впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. Із цією метою
режисер у своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез
умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією
етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії
європейського театру. Це був театр синкретичний, у якому елементи драматичного
дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою
декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку й балету, музикою. Лесь Курбас
уперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося
створити український модерний театр.
На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас
інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив п'єси «Цар Едіп» Софокла, «Макбет»
Шекспіра тощо. Уперше герої світової класики заговорили українською мовою, адже
в Російській імперії не дозволялося ставити п'єси світових драматургів у
перекладі українською. Національна драматургія в театрі Курбаса була
представлена реалістичною драмою Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь»)
та символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп'єса, але вона
не мала художньої цінності. Незабаром виникла соціально-психологічна драма
(«97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять»
Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п'єса («Коли народ визволяється»,
«Батальйон мертвих» Якова Мамонтова).
На поетиці символізму будували п'єси Яків Мамонтов та
Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги велику роль відіграють символи як
семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи
часу («Майстри часу»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазу
(«Алмазне жорно»). Твори цих митців попереджували про небезпеку, що наступає,
якщо розбуджувати в масах руйнівні інстинкти.
Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX
століття, молоді митці зосереджували увагу на людині. У драмі «97» Микола Куліш
поставив питання про людське життя як найвищу цінність, висвітливши взаємини
особи і радянської влади.
Глибоким новаторством відзначилися п'єси Миколи Куліша
в постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в
степах», «Маклена Граса». Національний театр Курбаса — Куліша руйнував
догматичну концепцію керівних кадрів доби диктатури пролетаріату щодо
історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої національних
ознак. Це був театр філософського спрямування, що правдиво моделював трагізм
«нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру й Куліша
ополчилася партійна критика, у 30-х роках знищивши його.
Жанровий репертуар драматургії відзначається великим
багатством, оновленням структури. Експериментально-психологічну драматургію
творить Володимир Винниченко (драма «Закон»). Куліш стає творцем трагікомедії
«Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах».
Іван Дніпровський написав психологічну драму «Яблуневий полон», присвятивши її
подіям національно-визвольної революції, відтворивши там конфлікт особистісного
із суспільним, загальнолюдського — із класовим.
Таким чином, драматургія якісно оновлюється,
наповнюється філософським змістом. Після 1934 року наступить новий її етап,
позначений партійним тиском і розгромом українського мистецтва. У драматургії
розпочнеться довга й затяжна криза.
Микола Куліш —
Мина Мазайло (аналіз, паспорт твору)
Аналіз твору
Надіслати Розповісти Цвірінькнути
Літературний рід: драма.
Жанр: сатирична комедія.
Напрям (течія): модернізм,
розстріляне відродження.
Тема: художнє відтворення проблеми
українізації у 20-30-х роках XX ст.; сатиричне змалювання новітнього міщанства.
Ідея: засудження міщанства, комплексу
меншовартості, національної упередженості й зверхності; висміювання носіїв
великодержавного шовінізму.
Мотиви: "метаморфози (трансформації)
людини"; ім'я як носій сутності й пам'яті роду й людини",
"українізація"; "первенство"; "шовінізм".
Композиція, композиційно-стильові
особливості:
Особливості сюжету: в основу твору
покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець
"Донвугілля" з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив
змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок, на
престижніше — російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово
переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми.
Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається
у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні
лінії: Мина — Мокій, Уля — Мокій, тьотя Мотя — дядько Тарас та ін. Дія
відбувається в домі Мини Мазайла на вул. Н-ській, 27, Холодної Гори м. Харкова
у період найбільшого поширення українізації. Засобами гротеску і разючої сатири
автор викриває суспільні антиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного
шовінізму.
Особливості п'єси "Мина
Мазайло":
· драму не можна
перекласти жодною мовою, бо втратиться комічність ситуацій, викликаних грою на
різниці фонетичних і морфологічних, етимологічних і лексичних норм української
та російської мов (саме з тієї причини Лесь Танюк назвав п'єсу
"філологічним водевілем");
· немає
позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх думках і
вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: українська мова
цікавить його більше з наукового погляду);
· у творі
містяться доволі прозорі натяки на облудність насильницької радянської
українізації;
· фіаско для
Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час більшовики підтримували
перевертнів
Головні герої та їх образи:
Мина Мазайло — харківський службовець;
Лина (Килина) Мазайло — його дружина;
Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка;
Мокій — їхній син;
Уля — подруга Рини;
тьотя Мотя з Курська — сестра Лини;
Тарас Мазайло — дядько Мини з Києва;
Баронова-Козино — вчителька
"правильних проізношеній" російської мови;
Тертика, Губа — комсомольці, друзі Мокія.
Символічні образи: прізвище;
персонажі як уособлення певних типів людей.
Час подій: 1920-ті рр.
Місце подій: місто Харків,
район Холодної Гори.
Сюжет:
ПЕРША ДІЯ: (1) розмова Рини
Мазайло з її подругою Улею про те, що в родині Мазайла відбуваються сварки
через "сторичне питання", оскільки Мокій Мазайло дуже захоплюється
укрмовою й хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його
батько Мина прагне найняти вчительку російської мови, крім того, написано листа
до тьоті Моті в Курськ, щоб вона негайно приїхала й умовила Мокія змінити
погляди — (2) з'являється мати, яка повідомлює, що листа до тьоті Моті
надіслано — Рина турбується, чи не краще було б надіслати телеграму, адже тьотя
може поставитися до проблеми недостатньо серйозно — подруги продовжують розмову
— Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія в себе й відвернула його від
укрмови — Уля сумнівається у своїх силах, але Рина її вмовляє, описуючи, якою
красивою Уля здалася Мокієві — (3) Мати й дочка обговорюють, який саме текст
телеграми найкраще вплине на тьотю й не потребуватиме великих витрат —
зупиняються на такому: "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій
збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно" — подруги знову
продовжують розмову про Мокія та Улю — (4) обговорюють зміст телеграми.(5) —
з'являється Мокій, Рина починає діяти — знайомлячи Улю з Мокієм вона переробляє
прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові розповідає йому, що Уля
дуже цікавиться українською мовою — Мокій із захоплення розповідає про значення
різних українських слів, про важливість збереження чистоти мови — Уля уважно
його слухає — Рина намагається продовжити спілкування брата з Улею й просить
його сходити з подругою в кіно — (6) мати пропонує скоротити текст телеграми
таким чином:"Катастрофа. Мока українець. Мина. Негайно приїзди" —
мати й дочка сваряться — (7) Мазайло розказує родині про свої переживання: він
так натерпівся в загсі, просто серце вискакує з грудей; далі повідомляє, що прізвище
йому таки поміняють — сім'я приміряє різні прізвище (Алмазов, Тюльпанов) — Рина
боїться, що Мокій улаштує скандал — батьк сердиться — домовляються скликати
родичів на сімейну раду — радяться, Мина каже:"Прощай Мазайло,
здрастуй..." — (8) Мокій відказує: "Мазайло-Квач, наприклад" —
Мокій продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища — Уля
повідомляє Рині, що вони йдуть у кіно;
ДРУГА ДІЯ (складається з 9
сцен): Рина весь час умовляє Улю прискорити процес "закохування"
Мокія — Мокій до цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище —
до Мини приходить учителька російської мови Баронова-Козино, від якої Мокій і
почув уперше про майбутні зміни — Мокій обурюється — вчителька даремно
намагається навчити Мину правильної російської вимови— з курська приїхала тьотя
Мотя — вона зневажливо ставиться до всього українського, чим безперестанку
дратує Мокія — приїжджає брат Мини дядько Тарас;
ТРЕТЯ ДІЯ: (1) Рина
попереджає Улю, що настав вирішальний момент т їхньому житті, оскільки тьотя
Мотя викликала Мокія на дискусію, а Мокій запросив ще й своїх
друзів-комсомольців — в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо
подруга вже сама захоплена українською мовою — (2) дядька Тараса звинувачують у
шовінізмі, чим він дуже незадоволений — (3, 4) дискусія з приводу українізації
триває;
ЧЕТВЕРТА ДІЯ (складається з 16
сцен): Уля розказує Рині, як їй удалося привернути до себе серце Мокія,
відшукавши з бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти, закоханий Мокій
запропонував їй жити разом — Рина планує, як використати почуття Мокія, і
намовляє Утю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище, або вона їде до
тітки в Одесу — Уля не може цього зробити — Мина Мазайло вичитує з газеті, що
зміна прізвища вже відбулася — Рина, Мазайлиха й тьотя Мотя божеволіють ви
радості — разом із Миною вони починають перевдягатися, уявляючи різні способи
звучання свого нового прізвища: Мазєніни — їхні репліки закінчуються рядками з
того російського вірша, за допомогою якого вчителька вчить Мину правильно
говорити російською мовою, але замість "ґ" Мина все одно вимовляє
"к" — газету вставляють у раму — дядько Тарас почуває себе
непотрібним — за дверима своєї кімнати страждає Мокій — вчителька російської
мови приходить привітати Мину — з'являються комсомольці разом з Улею, яким
пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але один із них читає: "За
постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля,
звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М.
М. Мазайла-Мазєніна" — німа сцена — Уля говорить Мокієві, що більше ніколи
не поїде до тітки.
Проблематика:
·
мови;
·
батьків і дітей;
·
уміння відстояти власну думку;
·
комплексу меншовартості.
Художні засоби виразності: усі засоби
творення комічного; гра слів.
Примітки та корисна інформація: Нищівна сатира на
різні позиції щодо українізації у п'єсі "Мина Мазайло" висловлена за
допомогою таких художніх засобів: комічні слова і фрази, факти безцеремонного
зросійщення українців; гротескне зображення міщанської суті персонажів;
блискуча пародія на безконечні мовні дискусії 20-30 років XX століття. Жанр
твору сам автор визначив як комедію. Більшість літературознавців вважає
"Мину Мазайла" сатиричною комедією.
В особі головного героя Мини Мазайла
драматург показав нового перевертня, що в ім'я особистих вигод здатен не тільки
змінити українське прізвище на російське, а й відцуратися власного роду, забути
рідну мову, звичаї, традиції.
Переглянути
https://www.youtube.com/watch?v=FvX81BA7Cwc
https://www.youtube.com/watch?v=8hvGB86_4EU
Тест
Код доступу 9234732
Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua
Коментарі
Дописати коментар