Мк 21 1/9 українська література 26.02.2024
https://lb.ua/file/person/5247_andruhovich_yuriy_igorovich.html
https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1509
https://www.youtube.com/watch?v=A3zl1XWXSoc
“Пісня
мандрівного спудея” аналіз
Аналіз
“Пісня мандрівного спудея” Андруховича допоможе визначити, яка тема, ідея,
жанр, художні засоби твору та підготувати літературний паспорт.
Зміст
“Пісня
мандрівного спудея” аналіз
“Пісня
мандрівного спудея” художні засоби:
“Пісня
мандрівного спудея” вірш
“Пісня
мандрівного спудея” аналіз
Автор:
Юрій Андрухович.
Дата
написання: 2013 рік.
Збірка:
“Листи в Україну”
Жанр:
медитативна лірика.
Тема
твору: Звертання поета до своїх дітей-віршів.
Ідея:
Творчість для поета – не тільки здатність самовиражатись, але й можливість
продовжувати своє існування на землі.
Основна
думка: Вірші допомагають виразити внутрішнє Я поета.
Римування:
відсутнє, білий вірш.
“Пісня
мандрівного спудея” художні засоби:
Звертання:
Агов, мої маленькі чортенята!
Епітети:
маленькі чортенята, невірні рими, прекрасні вірші, у вирі цілоденнім, на зелену
прощу, тихі сльози, натхненний соловій.
Метафори:
З-під свити я вас випущу на світ — туди, де кров з любов’ю черленяться, де
пристрастей i пропастей сувій; до серця входять вірші; підслухані у вирі
цілоденнім, щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись,
наслухало, щоб завше був натхненний соловій.
Порівняння:
вірші – прекрасні, наче крила голубів; гайда на площу, як на дно ріки; в поля,
як на зелену прощу.
Ліричний
герой твору “Пісня мандрівного спудея” – високоосвічена людина.
Андрухович у
творі “Пісні мандрівного спудея” використовує такі фольклорні символи: явір,
небо, соловей
“Пісня мандрівного спудея” вірш
Агов,
мої маленькі чортенята!
З-під
свити я вас випущу на світ —
туди,
де кров з любов’ю черленяться,
де
пристрастей i пропастей сувій…
Я —
ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які
невірні рими в голові!),
але
коли до серця входять вірші —
прекрасні,
наче крила голубів,
які
тоді надії!..
З
риторик і поетик академій —
гайда
на площу, як на дно ріки!
Підслухані
у вирі цілоденнім,
ті
рими — вчителям наперекір
(у
вчителів, здається, перекір) !
Або
в поля, як на зелену прощу —
читати
вірші травам і вітрам!..
І
постарайтесь, я вас дуже прошу,
щоб
явір тихі сльози витирав,
щоб
небо, нахилившись, наслухало,
щоб
завше був натхненний соловій…
Хвалу
воздавши часові зухвалу,
звірят
і пастухів благословіть!..
Отож,
— на світ, за діло — чарувати!
Агов,
мої маленькі чортенята!
Спудеї
– раніше: студенти академій.
Черленити
– робити черленим, темно-червоним.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/pisnia-mandrivnoho-spudeia-analiz
Коли досліджують українську
літературу кінця XX ст., наголошують на
світоглядно-мистецькому напрямі, що знайшов яскраве втілення у творчості Юрія
Андруховича, — це і поєднання тенденцій різних стильових течій, опозиційність
до традицій, позачасове й позапросторове зображення подій, зміна функцій автора
та героя, поява незалежної особистості, часом іронічність чи пародійність
тощо. Ці
особливості ми спостерігаємо в поетичних творах збірок: «Небо і площі»,
«Передмістя», «Екзотичні птахи і рослини» та ін.
Як послідовний митець
постмодерністського напряму Андрухович оригінально поєднує патетику з іронією,
часом захоплюється стилістичними прийомами або ж ніби замінює ліричного героя
якоюсь новою «маскою». Твори поета й прозаїка внесли в українську літературу
своєрідну стихію вільного мислення, не обтяженого сумнівними умовностями, і
найперше, що привертає увагу, — у них постає новий образ вільної творчої
особистості.
У творі «Пісня мандрівного
спудея» автор навмисно використовує архаїзми «черленяться», «отець», «соловій»
і зокрема слово «спудей», аби надати цьому слову того глибокого значення, що
мала назва молодих людей, які вивчали науки. За часів Сковороди й трохи пізніше
абихто не міг стати «спудєєм», отже, це були люди високоосвічені, талановиті,
творчі.
Власне, таким є ліричний
герой — «мандрівний спудей», він не просто собі мандрує, він досліджує життя,
поспішає туди, «де кров з любов’ю черленяться, де пристрастей і пропастей
сувій…», і своїм поетичним словом хоче творити добро, «щоб явір тихі сльози
витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій».
Мандрівка спудея — не задля споглядання, він у пошуку свободи для своєї
творчості, хоча, як справжній спудей, муситьдотримуватися правил, усталених
канонів, та він протестує проти дього:
«З риторик і поетик
академій —- гайда на площу, як на дно’ ріки! Підслухані у вирі цілоденнім ті
рими — вчителям наперекір», і тут же іронічно, граючи словом, зауважує: «У
вчителів, здається, перекір».
Поет ніби стверджує думку:
справжня поезія може творитися там, де люди, де вирує життя. По-доброму й
іронічно ліричний герой ставиться до моменту творчого виявлення своєї
особистості: він творить поезію, Є свої неслухняні римовані рядки називає
«маленькими чортенятами», що допомагають йому. Незвичним використанням епітета
«на зелену прощу» автор декларує, що справжній вияв натхнення — у вільному леті
думок й образів, коли хочеться «читати вірші травам і вітрам!..»
В іншому плані постає
ліричний герой поезії «Казкар», він знайшов свою стежину в житті, хоча все
могло бути інакше, він «міг би гнати тепле стадо» або ж «пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло». Тоді б усе було як слід, проте ліричний герой у
похвалі довколишнього світу відчуває сумнів: «Ти мудро й праведно живеш, якщо
живеш, якщо живеш!»
Таке життя — не для нього:
«А я — не той, бо родом з райдуг і я махнув на похвали…», «адже в мені бринить
як свято земних історій вічний рух…» І своє призначення, що дає насолоду йому й
слухачам, він вбачає в тому, щоб розповідати казки «про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць, про дівчину з очима сарни, що виросла в краю
суниць, про двоголосся неба й хліба…»
Навіть своїй коханій він
освідчується як поєт-казкар, порівнюючи кохану зі світилом золотим, що може
вмістити весь світ, бо він, «як плід у нас надвоє, аж ми ласуємо обоє».
Незаперечно випливає головна думка твору — людина має виконувати своє
призначення на землі, а воно можливе за умов свободи творчості.
Неординарна особистість у
навколишньому світі — тема поезії «Астролог».
Для героя цієї поезії бути
астрологом (хоча точніше було б сказати астрономом) — не просто якась робота чи
заняття, а спосіб життя: «У нього палка потреба, у нього бажання слізне:
окраєць нічного неба спіймати у фокус лінзи». Мабуть, він дивак для
довколишніх, але має внутрішню свободу, хоча земні спокуси йому видно з горища,
«коли в полудневу пору від кухні смаженим віє».
Авторський неологізм
стосовно землі, яка «собі пілігримить», вказує на час, що минає, і життя людини
в часі — коротка мить, «а в місті вічність минає не так, як він загадає..’.»
Повторений двічі останній рядок — «Забуду святі мороки» — лише підтверджує
думку, що бути творчою особистістю — це пережити злети й падіння, відчай і
натхнення, та кожен обирає свій шлях, як це зробив ліричний герой: «…а він живе
на горищі (там зимно, там вітер свище), але насправді з горища небесна ковбаня
ближча».
Коментарі
Дописати коментар